Спогади Девіда Лінча від Видавництва Жупанського: перший фрагмент

На початку березня у видавництві Жупанського виходить збірка мемуарів Девіда Лінча “Кімната снів” написана в співавторстві з Крістін МакКенни, під перекладом Остапа Українця та Євгена Ліра. 

Не можемо далі в собі це тримати і мусимо повідомити, що вже за кілька тижнів виходить друком "Кімната снів" Девіда…

Опубліковано Видавництво Жупанського Четвер, 20 лютого 2020 р.

“Кімната снів” (фрагмент)

У Бойсе ми жили на Парк Серкл-драйв, а сусідили з нами Сміти. У тій родині були містер і місіс Сміт, чотири хлопці – Марк, Ренді, Денні, Ґреґ – та бабуся, яку звали Нана. Нана постійно поралася на городі, а визначити, що вона там робить, можна було за дзвоном льоду об склянку. На ній неодмінно були садові рукавиці, в одній руці вона тримала коктейль, у другій – невеличку лопатку. Це їй дістався “Понтіак”, який мої батьки продали Смітам. Нана була не геть глухою, але достатньо, щоб утоплювати педаль газу ледь не до самої підлоги, аби пересвідчитися, що двигун працює. Коли чуєш оглушливий гуркіт, що долинав з гаража, то знаєш, що Нана збирається кудись поїхати. У неділю бойсівці ходили до церкви. Сміти відвідували англіканську. У них був мікроавтобус “Форд”, на якому родина їздила до церкви, й містер і місіс Сміт завжди сиділи попереду з блоком сигарет. Не просто з кількома пачками. З блоком.

Тоді дітям вистачало свободи, аби просто вештатися де завгодно. Ми йшли куди хотіли й ніколи не обмежувалися денним часом. Ми займалися різними речами на вулиці, і це було просто неймовірно. Жахливо, що у дітей більше немає такої свободи. Як ми дозволили цьому статися? У нас не було телевізора до мого третього класу, а коли він з’явився, то я не дуже часто його дивився. По суті, єдиним шоу, за яким я стежив, було шоу Пері Мейсона. Тоді телебачення робило те саме, що зараз робить інтернет: воно гомогенізувало все на світі.

Українською виходять спогади Девіда Лінча. Читайте уривок з його "Кімнати снів" (фото 1)

У п’ятдесятих років є одна дуже важлива річ, що ніколи вже не повернеться: тоді між речами існувала різниця. Хлопці й дівчата у Бойсе вдягалися по-одному, а якщо поїхати до Вірджинії, з’ясується, що там вбираються геть по-іншому. Відправившись до Нью-Йорка, бачиш, що й там одягаються інакше, а ще слухають іншу музику. Їдеш до Квінз – а там такі дівчата, яких ніколи в житті не бачив! А бруклінські відрізняються ще більше! Пам’ятаєте фото Даяни Арбас, де зображено подружжя з дитиною, і у дівчини така красива висока зачіска? Ви б ніколи не зустріли такої зачіски у Бойсе чи у Вірджинії. А ще музика. Якщо хочеш пізнати атмосферу якогось місця, просто придивися до дівчат і послухай те, що слухають вони, й отримаєш цілісну картину. Світ, у якому вони жили, був абсолютно дивним та самобутнім, тож тобі цікаво було дізнатися, що то за світ. Зараз такі відмінності майже зникли. Звісно, існують другорядні розбіжності: скажімо, є гіпстери, але ж гіпстери у будь-якому іншому місті – такі ж самі, як гіпстери у вашому.

Українською виходять спогади Девіда Лінча. Читайте уривок з його "Кімнати снів" (фото 2)

Подружки в мене були щороку ще відтоді, коли я був малим, і всі вони були просто чудовими. З однією дівчинкою ми разом ходили до дитячого садочка, і я носив наші рушники. Так і проводиш час з дівчатками у дитячому садку. У мене є друг, Райлі Катлер, на честь якого я назвав свого сина. У четвертому класі я зустрічався з дівчинкою на ймення Керол Клафф, а у п’ятому класі вона стала подружкою Райлі, пізніше вони одружилися. Джуді Патнам була моєю подружкою у п’ятому та шостому класах, а потім, у середній школі, в мене що два тижні з’являлася нова дівчинка. Трохи погуляєш з однією, потім починаєш зустрічатися з іншою. Пам’ятаю, як я цілувався з Джейн Джонсон на підвальній вечірці у Бойсе. Батько Джейн був лікарем, і ми з нею разом розглядали його медичні книжки.

Розповім про один поцілунок, який мені назавжди запам’ятався. У мого тата був бос, такий собі містер Пекард, і одного разу, влітку, родина Пекарда на якийсь час зупинилася на території дослідницької станції. У тій родині була чарівна дівчинка мого віку на ім’я Сью. Вона запрошувала до себе сусідського хлопця, і вони займалися сексом. Я був настільки далеким від сексу, що їхні зухвалі розповіді про це геть сплутали всі мої думки. Одного дня ми зі Сью відкараскалися від її хлопця й пішли гуляти удвох. Землю лісу вкривала ковдра із соснових гілок десь із два фути завтовшки – це називається лісовою підстилкою. Вона неймовірно м’яка на дотик, і ми бігали серед цих дерев, падали на підстилку і довго, довго цілувалися. То було казково. Поцілунок ставав усе пристраснішим, розпалюючи усередині мене полум’я.

На Віста-авеню розташовувалися різноманітні крамнички, серед них магазини господарських товарів та “Зроби сам”, і там ми купували необхідні складові, щоб збирати бомбочки. Ми навчилися їх робити із залізної трубки і зібрали три штуки у підвалі Райлі Катлера – вони виходили насправді потужними. Сам Райлі підірвав одну із них біля великого зрошувального каналу й казав, що то було щось неймовірне. Іншу я пожбурив на подвір’ї біля будинку Вілларда Бернса. Ми всі грали у бейсбол, тож мали треновані руки, тому я підкинув ту бомбочку дуже високо. Упавши на землю, вона підскочила від удару, проте не вибухнула. Тоді я пожбурив її знову, і цього разу саморобний снаряд вдарився об землю, відскочив і вибухнув зі страшенним гуркотом. Його трубка перетворилася на шрапнель, яка знесла вивіску з паркану Ґорді Темплтона, що сусідив із Бернсом. У мить вибуху Ґорді сидів у вбиральні, тож він вилетів надвір, по дорозі натягуючи штани й з туалетним папером у руках. Ми крикнули: “Зачекайте, ця штука може когось убити чи повідривати нам голови” і пожбурили останню бомбу до порожнього басейну, де вона нікому не могла зашкодити.

Українською виходять спогади Девіда Лінча. Читайте уривок з його "Кімнати снів" (фото 3)

Третій вибух був дуже потужним, а потім ми з Ґорді пішли в один бік, а решта – в другий. Я зайшов до Ґорді додому. У нього у вітальні було величезне венеційське вікно, що виходило у двір. Тож ми сидимо на канапі, а місіс Темплтон робить нам сандвічі з тунцем та чипси – таких я ніколи не куштував удома, бо в нас тунець був тільки у запіканці, а чипси були першими у моєму житті. А ще – жодних солодощів, окрім вівсяного печива з родзинками. Здорове харчування. Так чи інак, їмо ми свої сендвічі, аж раптом бачимо у вікно, як у двір в’їжджає величезний коп на величезному чорно-біло-золотому мотоциклі. Затиснувши шолома під пахвою, він підходить до дверей, дзвонить і забирає нас до відділку. Я був президентом свого сьомого класу – і ось я сиджу й пишу пояснювальну записку про обов’язки та зобов’язання лідера.

Ще я потрапляв у халепу через інше. Моя сестра, Марта, навчалась у молодших класах, коли я ходив до середніх, і щоб потрапити до своєї школи, їй треба було пройти повз мою. Якось я сказав своїй милій сестричці, щоб, коли вона проходитиме повз мою школу, то показувала середній палець – мовляв, це вияв дружніх почуттів. Не знаю, чи вона так робила, але точно знаю, що вона запитала про це батька, і він дуже на мене розізлився. Іншого разу те миле дитя поцупило у батька 22-дюймові набої та поділилося ними зі мною. Ці патрони, доволі важкенькі, були схожими на маленькі коштовності. Спочатку я зберігав їх у себе, а потім подумав, що через них у мене можуть виникнути проблеми, тож я загорнув набої у газету, поклав до мішка і викинув у смітник. А взимку моя мати заходилася спалювати сміття. Отже, вона кладе той папір у камін, і за кілька хвилин кулі починають літати по всій вітальні. Ось тоді у мене справді виникли величезні проблеми.

Українською виходять спогади Девіда Лінча. Читайте уривок з його "Кімнати снів" (фото 4)

Одного разу ми влаштували турнір з бадмінтону на задньому дворі у Смітів, коли почули оглушливий вибух і вискочили на вулицю. Ми помітили на другому кінці вулиці дим і побігли туди. Там ми побачили старшого за нас хлопця, якого звали Джоді Мастерз. Джоді Мастерз будував ракету з труби, і ця труба випадково спалахнула й відірвала йому ступню. Його вагітна мати вийшла надвір і побачила свого старшого сина, що не міг підвестися. Він намагався, але його ступня висіла на сухожиллях у калюжі крові посеред мільярдів сірникових голівок. Хлопцю пришили ступню, і все з ним було гаразд. Тоді у Бойсе траплялося багацько історій, пов’язаних з будівництвом саморобних ракет, що працювали на бензині.

Також пам’ятаю, як у дитинстві відкрив для себе рок-н-рол. Рок-н-рол занурює тебе у мрії і вчить відчувати. Коли я вперше почув його, він здався мені потужною силою. Відтоді як народився рок-н-рол, музика змінилася, але й близько не так сильно, як у той час, коли рок-н-рол вийшов на сцену, бо те, що було до нього, надзвичайно відрізнялося. Здавалося, що він з’явився нізвідки. Хтось грав ритм-н-блюз, але ми його не слухали, та й джазу не чули, за винятком Брубека. У 1959 році квартет Дейва Брубека випустив “Блакитне рондо в турецькому стилі”, і мені просто знесло дах. Платівка з тим альбомом була у містера Сміта, я слухав її у них вдома і закохався у цю музику.

Українською виходять спогади Девіда Лінча. Читайте уривок з його "Кімнати снів" (фото 5)

Атмосфера маленьких містечок у п’ятдесятих дуже відмінна від атмосфери сучасних міст, тож важливо відчути цей настрій. Замріяний, ось як його можна назвати. Втім, у п’ятдесятих не все було позитивне, я завжди знав, що десь щось відбувається.

Коли я ганяв на велику увечері, то бачив світло у вікнах будинків. В одних воно було теплим, і там жили люди, яких я знав, в інших – тьмяним, а ще були будинки, де світло не горіло, і я не знав тих, хто там мешкав. Від таких будинків у мене лишалося не надто приємне враження. Я не затримував на них погляду, та все одно знав, що за їхніми дверима та вікнами відбувається щось дивне.

Одного вечора ми з братом гуляли на другому кінці вулиці. Зараз увечері все й усюди освітлене, проте в п’ятдесятих у маленьких містечках на кшталт Бойсе джерелом світла були вуличні ліхтарі, значно тьмяніші за сучасні, тож надворі було набагато темніше. Через це ніч стає магічним часом, бо все довкола чорніє. Отже, ми з братом увечері гуляємо у кінці вулиці, аж раптом просто з темряви – і це було неймовірно – виходить оголена жінка з білою шкірою. Мабуть, річ була в освітленні й у тому, що вона вийшла з темряви, але здавалося, наче її шкіра була молочною, а довкола рота запеклася кров. Та жінка ледь ішла, вона була у жахливому стані та повністю гола. Я такого ще ніколи не бачив. Вона наближалася до нас, але навряд чи помічала. Мій брат заплакав, а вона всілася на узбіччя. Я хотів їй допомогти, але був занадто малий і не знав, що маю робити. Я міг би спитати: “Вам зле? Що сталося?”, проте не сказав нічого. Жінка була наляканою і побитою, але навіть у такому стані прекрасною.

Джерело: https://www.buro247.ua/

Автор публікації

Офлайн 4 дні

alessia

0
Коментарі: 3Публікації: 370Реєстрація: 16-12-2019

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *